Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

маленьким, його прадід відмовив у притулку одній жінці-кяфіру, що втікала з Півночі. Вона втікала від свого гріха і шукала порятунку в нашому селі. Наш славний прадід вигнав її та сказав, що навіть собака більше заслуговує на притулок, ніж вона, невірна блудниця, хоча пророк Мохаммед, мир йому та благословення Аллаха, наказував нам, що він – пророк милосердя. Тож, не дочекавшись ані гостинності, ані прощення, та жінка пішла в пустелю і стала святою. Так що наш дідуньо трохи перестарався, і всі ви добре знаєте, на що це нам тепер вийшло… Одна спроба на шлюб для чоловіка середньої праведності. Два рази для чоловіка великої праведності. І жодної спроби за все життя для грішника. Не я придумав ці правила – така була воля Справедливого.

Чоловіки роду Туейрі похнюпились.

– І для чого нам це дається? – спитав старий Хамада. – Для того щоб насолоджуватися? Ні! Для того щоб подарувати радість нашим любим дружинам? Ні! Тільки для того, щоб зачати хлопчика, аби й той ніс на собі прокляття нашого дому далі.

Чоловіки як один зітхнули з жалю.

– Вже за життя не одного покоління лежить це прокляття на чоловіках, і ніщо не може розрадити нашого смутку.

– Ніщо, – погодилися чоловіки ще понуріше. – Ніщо-ніщо.

– Може, хабак допомагає? – спитав строго старий Хамада. – Що? Допомагає хабак, Ібрагіме?

– Ні, дідуню, не допомагає.

– Може, комусь допомогла мармарія? Га? Що скажеш, Абдуле?

– Як мертвому припарка та мармарія. От що я скажу, – відрубав Абдул.

– А може, комусь допоміг дикий сикаран? Саїде, допоміг тобі сикаран?

– Ні, – тихо сказав Саїд і сховав очі. Звідки тільки цей кяфір, що видавав себе за його дідуся, міг усе це знати?

– Ні хабак, ні мармарія, ні сикаран.[13] Ніщо не допомагає. Я правий?

– Правий, ще й як правий, батьку!

– Я знаю, бо я сам пробував. Але кажу вам голосом, діти мої, є спосіб це прокляття зняти. Є спосіб, клянусь Всюдисущим!

Постоялець замовк, обвів усіх поглядом і спер праву руку в бік, точно як це робив старий Хамада.

– Усім чоловікам слід продати свої дорогі автівки, гроші роздати бідним, а віднині їздити тільки на верблюдах.

– Що?! – ледь не скочили на ноги бедуїни. Їхні обличчя повитягувалися. – Від авта? Відмовитись? – стали перемовлятися вони між собою.

– Так, відмовитись. Повністю. Тоді речі йтимуть так, як цього хотів би пророк, мир йому та благословення Аллаха, і закляття спаде.

Запала мовчанка.

Врешті озвався Мохаммед Сулейман:

– Ми не можемо відмовитися від авта, діду. Це якось… дико…

– Чому не можете? Я їздив на Блю Гуль верблюдом, ще як ти отакенький був. І нічого.

– Ми люди зайняті… Ми не можемо все кинути і знову їздити на верблюдах.

– Чим же ти так зайнятий, Ібрагіме? Чаї ганяєш у себе в готелі? Приїхав на автівці, коли йти було п’ять хвилин дворами? Чи ти, Ісмаїле? Спішиш полежати в ариші?[14] І не думайте купляти у складчину мікроавтобус. Я ваші витівки знаю! Або буде так, як того бажає Аллах, або не буде ніяк.

При слові «ніяк» Саїд здригнувся, згадав свою дружину і несміливо сказав:

– Я… я погоджуюсь. Я гадаю, це добра ідея. Чому ні? Я за.

* * *

– Саїде! – покликав його Джума на вулиці.

– Га?

– Саїде! Дивися, хто в мене тут є! – Джума притримував ногою фіртку до загону з козами, у якому стояла, склавши руки на грудях, Хаміда.

– Відпусти її, Джамухо.

– Вона вся твоя, – сказав Джума і відчинив двері. – Будь ласка.

– Хай тебе трясця вхопить, Джамухо, – прошипіла Хаміда.

Саїд спробував взяти її за руку. Але Хаміда висмикнулась і гордо пішла вперед.

Упавши грудьми на свою нову білу «ауді», з іще не обдертою з капота захисною плівкою, ридав Ібрагім.

– Моя дорогенька, як же я тепер буду без тебе? – Ібрагім цілував капот і гладив руками поверхню, захищену магазинною покрівлею.

Решта чоловіків стояли біля своїх машин мовчки, курили міцну «клеопатру» і думали.

– Саїде! – позвав його Джума ще раз.

Саїд обернувся.

– Що?

– Як ти назвеш свого верблюда, Саїде?

Саїд задумався.

– Я назву його «Найспритніший».

– «Найспритніший»?

– Так.

Джума затягнувся «клеопатрою».

– О’кей, Саїде. Бажаю тобі вдалої покупки. До зустрічі!

– До зустрічі, Джумо! – сказав Саїд і потихеньку попростував додому.

* * *

Хаміда сердилась і не розмовляла. Вона лягла у ліжко і вдавала, що спить.

Саїд роздягся, прийняв прохолодний душ і з дивним відчуттям легкості на серці вийшов на двір. На небі стояли осінні зорі. На селі стояла тиша.

Саїд пішов у спальню і ліг коло дружини.

– Ти спиш? – спитав він у Хаміди.

Хаміда не відповідала.

За стіною спав його молодший, Уссаль. Який все ж таки дивний цей світ. І який милостивий Аллах.

«Усе налагоджується», – подумав Саїд і з цією думкою заснув.

2011

Оптиміст у пеклі

– Вибачте. Вас тут не сиділо, – сказав він, немов процитував (і навіть трішки підріс від власної ерудованості у власних очах) незнайомому чоловікові, що сів на його місце, варто було йому лиш на три хвилини відійти по гот-дог.

– Мене? Не сиділо? Тебе ще в планах не було, як мене вже тут сиділо. Ходять тут усякі. Тьфу, теж мені знайшовся. «Вас тут не сиділо…»

Пан Ярославський, відкинувши Ахматову, швидко порачкував.

– Гаразд, гаразд, – сказав він і сів на сусідню лавицю, поруч із агресором.

У Львові була золота осінь. Тіні вже витягнулися, золоте світло косо падало на лавиці проспекту Шевченка. Був четвер, напевне, найкращий день тижня – ще не п’ятниця, немає поспіху вриватись у вихідні, але вже й не середа – не це відчуття недосказаності на роботі й неясності в житті.

Четвер – такий день, коли насущні питання життя непокоять менш за все.

А от про суботу пан Ярославський думати боявся. Субота – день, коли настає пора платити за рахунками. Пан Ярославський з тривогою пригадав стан, з яким він прокидався по суботах, коли не треба було спішити на роботу. У суботу він підводився з ліжка пізніше, ніж звичайно. Так, на щодень, він прокидався десь перед сьомою («размєжить вєжди» – до голови пана Ярославського часто лізла всіляка класика).

«Це нестерпно, – міркував пан Ярославський. – Пів на сьому – найлютіший час для прокидання. Це тортури».

Розплющити очі. Згадати себе – незрозумілого суб’єкта без віку та імені, у принципі, незмінного, у принципі, дуже схожого на того суб’єкта, який прокидався у п’ятнадцять, у дванадцять, у п’ять і, напевне,